Різка святого Миколая

РІЗКА ВІД СВЯТОГО МИКОЛАЯ

Юрій ВИННИЧУК, письменник

В україні день святого миколая завше з нетерпінням чекала вся дітвора незалежно від того, який політичний режим панував довкола.

 …

Святий миколай міг мені приносити різні подарунки, але дві речі були завше незмінні — книжка і різка. Оскільки в дитинстві й навіть у підлітковому віці я захоплювався казками, то в листі до миколая просив казок, і він мені їх справно приносив. Про різку, ясна річ, я не згадував, але і її святий миколай теж не забував. Ті різки мали одну особливість — вони не нагадували галузок із тих дерев чи кущів, які росли поблизу нашої хати, отже, миколай виламував їх деінде, і мене завше цікавило, де ж такі різки проростають. Різка від святого була довга й ідеально рівна, а ще вона була посріблена або ж позолочена і зі свистом розтинала повітря. Це справляло враження. Різку бабця клала на шафу, але так, аби бодай кінчик її виднівся, і, коли я був нечемним, нагадувала, що та різка на мене чекає.

Різку зберігали весь рік, і якщо жодного разу мене нею не пригостили, то бабця суто символічно вдаряла мене різкою по дупці й кидала у піч, бо ж різка таки мусила виконати свою виховну функцію. Але що в тісній хаті хрестити малого неслуха замашною різкою було незручно, то вона так і лежала без діла, а моєю дупцею гуляли тріпачка, ремінь, віник чи мухобійка. Тріпачка була виплетена з прутів і дошкуляла не так уже й сильно, як це можна було запідозрити з мого вереску, бо верещав я з великим натхненням, аби батьки чи дід із бабою не запідозрили бува, що тріпачка надто поступається ременеві. Для більшого ефекту я починав ридати на самий тільки вигляд тріпачки. Віник і мухобійка викликали в мене такі самі емоції, оскільки вони теж дуже сильно поступалися ременеві.

...та миколаєва різка в моїй уяві перетворилася на дивовижну істоту, котра жила своїм особливим життям, але залежним від мене, як буває залежною плюсква від чиєїсь крові, бо ж так само і різка мусила б час від часу дістати свій життєдайний заряд, розтявши зі свистом повітря і приклавшись до чийогось тіла. Недаремно, коли стару різку спалювали в грубці, мені вчувалося її жалібне квиління, але я не шкодував її, а завше проказував:

— так тобі й треба.